Влітку в Буджаку настає час свіжої овечої БРИНЗИ. Ягнята, народжені наприкінці зими, починають харчуватись підніжним кормом, а овече молоко за допомогою сичужного порошку ферментується і формується у марлевих торбах. Після пресування такі бринзові колобки складають у ємність з розсолом і споживають.

Такий спосіб зберігання молочних продуктів, на думку археологів, з’явився одночасно з прирученням кіз, овець і корів. Сичужні сири відомі з археологічних розкопок в місцевих курганах. Спеціально сформовані та висушені, вони потрапили до раціону римських легіонерів, які дві тисячі років тому завоювали Придунав’я та розташувались у гарнізонах місцевих фортець. В давньоримські часи для відділення сиру від сироватки використовували спеціальну «бриндизійську тканину» (від місця її виробництва – міста Бриндизіум в Італії) – можливо слова бринза походить від неї. Достеменно відомо, що в 14 столітті бринзою в Південній Європі називали «волоський сир».

Неможливо уявити бессарабську бринзу без солі та спецій, теж місцевих. СІЛЬ тут видобували з давніх-давен в місцевих причорноморських лагунах-лиманах. Вона завжди була тут в достатку, тому цей консервант використовується у більшості місцевих страв. Сіль видобували зазвичай влітку, коли вода випаровувалась з лиманів і кристали випадали в осад.

До бринзи використовують в Параталасії різноманітні СПЕЦІЇ. Гострий чи солодкий червоний перець, і звичайно ж мірудія. МІРУДІЯ – це суміш місцевих висушених трав, виділяється з яких своїм ароматом найбільше гуньба сінна (пажитник, фенгурек).

Солона бринза з мірудією смакує до більшості страв. Приємно куштувати її зі свіжим хлібом, з помідорами, з мамалигою. Обід з бринзою називається тут чабанським. Куштуючи ці бессарабські смаколики, віддаймо шану праці місцевих чабанів.